Білоцерківська районна державна адміністрація
Київська область, Білоцерківський район
gov.ua Державні сайти України
  Пошук

Спогади про війну: серпень 1981-го….

Дата: 15.02.2019 20:36
Кількість переглядів: 128

Був перший рік війни в Афганістані. Молоді хлопці, такі ж як і я, вже воювали. І мало хто з нас міг собі уявити, що після закінчення школи прапорщиків в січні 1980-го ми знову зустрінемося, але цього разу вже на війні... Нам було трохи більше 20 років, але вже тоді ми любили свою професію – захисників Батьківщини і пишалися тим, що закінчили в смт. Десна - школу прапорщиків і отримали звання, які з гідністю пронесли через усе життя. І я вдячний усім своїм наставникам, які навчили мене не боятися труднощів, а сміливо йти вперед. Таким як капітан Соловйов. Він вчив нас справжній військовій справі, ніби відчував, що нам доведеться пройти нелегкими дорогами не однієї війни. Тому навчав нас максимально наближено до реальних бойових ситуацій.

 

Свій військовий шлях, після закінчення навчання, я почав в м Біла Церква в 229-му Гвардійському полку, де колись служив мій батько, Володимир Сергійович Рудий. Я пишався цим і тими хлопцями - офіцерами і прапорщиками, з якими він служив. Хороші спогади залишив мій батько про себе і як добре було мені, молодому прапорщику, якого дуже приязно прийняв  новий колектив.

Вже третій місяць йшла війна в Афганістані. З нашого полку цілими ротами і батальйонами, разом з технікою, почали відправляти на війну. Дехто  їхав за наказом, а дехто, як я,  їхали добровольцями.

 

І досі добре пам'ятаю цей день в березні 1980 року, коли о 12.00 прапорщиків полку викликали в штаб і сказали: «Потрібно 4 прапорщика для відправки в Афганістан. Хто бажає - крок вперед». Ми, молоді хлопці, тільки з навчання, подивилися один на одного, зробили крок вперед і сказали: «Ми їдемо. На війну - так на війну». Не можу сказати, що почували мої військові побратими, але у мене страху загинути зовсім не було.  Важко пояснити, чому ми, молоді хлопці, не злякалися в цю мить і показали іншим, більш старшим за нас приклад. Минуло всього вісім днів з того дня, як ми погодилися служити в Туркестанському військовому окрузі. Отримавши зброю і боєприпаси, на санітарному літаку ІЛ-62, ми летіли в Афганістан. Було нас 75 прапорщиків і лише один був в роках і прослужив уже не один десяток років, навіть у Велику вітчизняну війну був сином полку. Сам сирота, батьків розстріляли німці. Коли ми запитали його про те, чому він летить з нами, адже до пенсії залишилося кілька місяців, він відповів: «Прийшла рознарядка, а в частині я залишився один. Решту відправили раніше».

 

Багато цікавого він  розповідав нам про себе та про військову службу. Але до цього часу пам'ятаю його слова, які він сказав нам молодим: «Хлопці, ви молоді, гарячі, але запам'ятайте слова, які говорили колись мені мої діди-фронтовики. Якщо хочете вижити на війні - не втрачайте пильність ні на секунду. Ось ви сіли в літак на цьому аеродромі, який везе вас на війну. Зосередьтеся так, щоб голова у вас крутилася на всі 180 градусів, тільки тоді ви виживете. Коли повернетеся до дому, сядете на цьому аеродромі, тільки тоді можете дозволити собі розслабитися. Бо якщо забудете хоч на хвилину про це, загинете на війні». Ці слова не раз рятували мене і моїх хлопців на війні.

 

Перше відчуття жаху війни, було на аеродромі в Кабулі. Ми з хлопцями пережили справжній шок, коли з усіх боків почали нести і підвозити поранених, убитих і обгорілих солдатів, офіцерів для повернення в Союз на цьому ж літаку. Не можна передати те, що ми побачили в ті перші хвилини на афганській землі. Закривавлені пов'язки, стогін поранених солдат, сльози за тими, хто до кінця виконав свій військовий обов'язок і тих, хто прощався і обіцяв помститися...Тоді я, вперше побачив усю жорстокість війни і запитав себе: «Куди я потрапив?».

 

Багато моїх хлопців загинуло в 66-ій окреій мотострілковій бригаді. Багато довелося воювати. І мій товариш Толя Куницький, з яким навчався, з яким прилетів до Афганістану, вже на третій день був важко поранений, але вижив. З моєї бригади 10 чоловік було удостоєно вищої нагороди Батьківщини - Героя Радянського Союзу, а бригада була єдиною в Афганістані, яка нагороджена Орденом Леніна за бойові заслуги.

 

Кажуть, що солдат не плаче. Це не правда. Коли на бойовому шикуванні, після чергової операції, зачитують імена загиблих, варто лише одному не втриматися і  плаче 1500 тисячі солдатів, офіцерів і прапорщиків бригади. Передати весь той біль просто не можливо. І ще більше в ту мить з’являється ненависті до ворогів і бажання помститися, чого б воно не коштувало. Спека 70 градусів в тіні, гори, пісок, постійне відчуття спраги, але просити або примушувати хлопців йти на операцію, такого не було ніколи. І найстрашнішим покаранням було – коли тебе не брали на бойові виїзди.

 

Прийняв батарею я ще в Кабулі. Разом з бригадою пройшли перевалами до провінції Джелалабад, де було визначено наше постійне місце дислокації. Хлопці в батареї були різні, і кожен сприйняв мене по-своєму. Адже я від них був старшим лише на декілька років, а командував ними і привчав, як старшина, до порядку. Навіть були  висловлювання на мою адресу, що я ще, як то кажуть, війни не бачив, а вони вже тут не перший місяць воюють, а я вчу розуму  їх. Не знаю й до сих пір, чому я тоді їм відповів: «Подивимося, хто з нас чого вартий, війна покаже». І можливо та остання бойова операція була дана мені долею на все мені життя. Нелегко далося мені те випробування. І сьогодні спогади про той день важко ятрять мені душу, хоч і минуло вже більше трьох десятиліть….

 

Йшов серпень 1981-го. Нашу бригаду підняли о 2 годині ночі, і пішли ми колоною на Тури-Бури, де знаходилася база найманців і душманів. Відстань була не більше 50-60 км, але вся дорога була так замінована, що до місця операції ми прийшли лише о 19-ій годині вечора. Роботи саперам було дуже багато. Моїм танкам, які я прикривав на «Шилке», також дісталося від мін. Але до місця операції дійшли без втрат.

 

Ніч видалася нелегкою. Обстріли з мінометів почалися, як тільки стемніло. Вдалі і досвідчені дії наших мінометів «Васельков» відразу пригнічували вогневі точки супротивника. Вранці почалася 4-х годинна вогнева артпідготовка разом з афганськими військами і авіацією.

 

Тоді військова операція вступила в активну дію, так як до артпідготовки була така щільність вогню, що не давали нашим стрільцям  навіть голови підняти. Дуже багато було знищено живої сили супротивника, складів з боєприпасами, зброєю та продовольством. Було дуже багато підземних ходів і вогневих точок, але завдяки артпідготовці і умілим діям солдатів і офіцерів, втрат практично не було.

 

Втомлені та поранені ми через дві доби, після виконання бойового завдання, поверталися на місце дислокації і навіть не думали, що попереду нас очікує пастка. Проїхавши всього декілька кілометрів дороги, у нас підірвався перший танк, і ми  зрозуміли, що зворотний шлях буде непростим. Сапери, молоді хлопці, взялися за свою роботу і кожен сантиметр землі, щупами і міношукачами проходили крок за кроком. Кожен з нас, чекав їх команди на рух вперед, переживав за них і молив Бога, щоб він допоміг їм. І ці молоді красиві хлопці, мокрі від спеки і переживання, робили свою роботу.

 

Колона хоч і повільно, але рухалася вперед. Стояла спека, сонце так напалило броню, що й доторкнуться було не можна, солоний піт виїдав очі, але всі знали, що поспішати не можна. Потім під'їхав на БМП-2 заступник командира бригади Іван Адольфович Пітка. Людина, яка тільки-но прибула з Союзу, без досвіду війни і це було його перше бойове хрещення. Він почав кричати на командира саперного взводу: «Всім на броню і вперед!».

 

Наші пояснення, що зараз почнуться вибухи, можуть загинути люди, на нього не діяли. Він не звертав на це уваги і наказав головному танку, де сиділи сапери, почати рух. Як потім буде лаятися комбриг, полковник Смирнов, за цей наказ, як далі буде жити цей горе-командир, який не послухався досвідченого командира саперів, скільки матерів, батьків, дружин і дітей отримають звістку «Загинув при виконанні службового обов'язку».  Але це буде потім…

 

 Колона почала повільно рухатися до кишлаку, який був попереду. З кожним пройденим метром ми все більше і більше відчували тривогу в своєму серці. І я розумів тих хлопців-саперів, скривджених замкомбрігом, який не послухався їх, за те, що не пошкодував їх молодих і за те, що деяким з них залишилося жити всього кілька хвилин.

 

Ця думка не покидала мене до тих пір, поки не пролунав вибух фугасу. Коли полум'ям обняло броню танка і цих хлопців, я почув крики поранених і побачив тіла розірваних хлопців. Мій механік від побаченого смикнув важелями, «Шилка» заглохла і мало не полетіла в прірву. Не знаю, чому в цю мить я не став кричати на нього, а спокійно назвав його по імені і сказав: «Все нормально. Ми живі. Заводь мотор і повільно вирівнюй машину ». Він відповів: «Так товаришу прапорщик», і я зрозумів, що зробив це правильно. Екіпаж швидко оговтався від побаченого, хоч прірва була поруч. Але ще страшніші випробування чекали нас попереду.

 

Коли ми піднялися на гору, то побачили, що перший танк був підірваний. Все горіло. Не тільки броня, але і люди. Командир танкової роти був весь обгорілий, але ніс важко пораненого солдата і кричав мені: «Вітя допоможи!». У лічені секунди я, по рації передав командиру 1-го батальйону: «Броня підірвалася. Є поранені й убиті. Викликайте вертушки для прикриття. Іду на допомогу. Кінець зв'язку". Швидко зняв шлемофон та кинувся на допомогу пораненому ротному. Тільки я взяв на руки обгорілого хлопця, на якому залишилися лише штани, з перебитими і розірваними ногами, як прогримів другий вибух. Ще сильніший. Вибухнв боєкомплект танка Т-62. Вежа відірвалася і з виттям, метрів на 30, піднялася в повітря. Мене і інших, хто ще був живий, вибуховою хвилею підняло і скинуло з обриву в яр, разом з тим хлопцем, якого я ніс на руках. Отямився в яру від його стогону і проханням дати води. Не знаю, де взялися сили і подівся страх, коли я подивився на нього. Лівою рукою тримав його обгорілу ногу і так стискав, що кров не текла з розірваної, до пальців, ступні. Встав і поніс хлопчину, молоденького, років 19, не більше. Почав кликати свій екіпаж на допомогу. Шматки броні і снарядів рвалися і летіли наді мною, падали на «Шилку». Від виду хлопця на моїх руках і від усього, що було перед ними, хлопці, злякались і  закрилися люками.

 

У цей час прибули санітари і я передав їм бійця. Потім сів на землю, на руках залишилася кров і шматки обгорілої шкіри солдата. Механік з підірваного танка прибіг до мене в одних трусах і черевиках. На ньому все згоріло. Тіло було чорне, обгоріле. Ні брів, ні волосся на голові і кричить: «Допоможи мені». Я почав поливати його з фляги водою, щоб хоч трохи зняти біль. Незабаром підбіг санінструктор і почав бризкати на нього аерозоль від опіків.

 

Коли думали, що вже всіх витягли, під палаючим танком побачили бійця. Він весь горів і сам пробував загасити себе, катаючись по землі, але полум'я не вдавалося загасити. До палаючого танку кинувся хлопець-сапер, це горів його товариш. Він підповз до нього, зняв з себе афганку і намагався загасити полум’я. Але вже було пізно. Як же плакав цей хлопчина, витягаючи свого друга з під танка!  Дві години все навколо вибухало, палало  і здавалося, що в цьому танку снаряди так ніколи і не закінчаться.

 

Приземлився вертоліт, з нього вийшов комбриг. Він підійшов до мене і я сказав йому: «Виною всьому Ваш заступник. Ці втрати на його совісті на все життя. Чому не прислухавшись до слів загиблого лейтенанта саперного взводу і його солдатів, він занапастив таких прекрасних хлопців, яким ще жити та жити»! І як же заболіло серце у комбрига, що не вберіг молодих хлопців через горе-командира. Вся бригада любила і шанувала нашого комбрига, Кавалера Ордена Бойового Червоного Прапора, полковника В. Смирнова.  Він завжди перед боєм говорив: «Ви всі у мене герої, тому що Ви зі мною тут, й будь-яке завдання виконаєте з честю. Бережіть себе. Вас чекають вдома батьки і матері, дружини і діти».

 

Взлітали вертушки з пораненими і вбитими, і ми довго дивилися їм услід, поки вони не зникли за горами. Колона знову почала рухатися. Кожен з нас, з болем в душі, дивився як догорає розірваний наш танк і думав про військову долю. Але думати довелося не довго, так як попереду був кишлак, де нас знову чекали. І, завдяки тим словам в літаку  старого прапорщика, може я і залишився живим. Я не розслабився, як він радив, моя голова крутилася точно на всі 180 градусів.

 

Побачивши, що в мене цілиться гранатометчик,  скинув з колін автомат, прицілився. Але він зник за дувалом. Я передав по рації: «Духи! Засада!». Вмілими діями 1 батальйону ця банда була знищена без втрат з нашого боку. Не знаю чому, але за ті секунди, коли в мене цілився гранатометник, все життя промайнуло перед очима. Довго тяглася дорога додому. Знову були підриви, але, слава Богу, ми всі цілими дісталися в частину. Ввечері чорні, брудні від кіптяви, втомлені прибули в розташування бригади.

 

Вся батарея зустрічала нас. Кожен розпитував про своє. Але коли мій екіпаж почав розповідати, як я виносив поранених, я подивився на них і мовчки пішов до себе в намет. Тоді вся батарея зрозуміла, що в ту хвилину, коли я та наші товариші потребували допомоги, вони  мені не допомогли, а злякалися. Коли мене попросив вийти замком взводу на вулицю, я онімів: переді мною стояла вся батарея! Вони просили у мене прощення за ті слова, які говорили мені тоді, в Кабулі, на початку знайомства і за тих хлопців, що злякалися. Не знаю чому, але в той момент у мене був такий стан, що я не знав що й сказати. Не було слів, натомість лилися сльози.  Я обняв їх, як своїх дітей, і крізь сльози говорив що все нормально. Після цього я дійсно відчув по-справжньому до себе повагу солдатів, сержантів і офіцерів. Для мене це було найвищою нагородою, про яку я з гордістю можу розповісти через багато років.

 

Найбільшим подвигом для себе я вважаю ті хвилини, коли я переступив через свій страх. Не шкодуючи себе, кинувся рятувати хлопців. Спасибі військовій долі і Богу, що дав мені такий випадок в житті.

 

І для мене, ці молоді посивівші роки служби в Афганістані, навіть через багато років, залишаються найдорожчими. Військова служба, її побут, честь, міцна, перевірена в бою, солдатська дружба і взаємодопомога, у справжнього солдата залишається назавжди.  

 

Віктор Рудий, голова Білоцерківської районної організації ветеранів,

учасник бойових дій в Афганістані 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень