Європейська інтеграція України
Намір України розбудовувати відносини з ЄС на принципах інтеграції був вперше проголошений у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики України». У документі закріплювалося, що «перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна підпише Угоду про партнерство і співробітництво, реалізація якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації».
Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як представник головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.
У подальшому стратегічний курс України на європейську інтеграцію був підтверджений та розвинутий у Стратегії інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 11 червня 1998 року, та Програмі інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 14 вересня 2000 року. Зокрема, у Стратегії набуття повноправного членства в ЄС проголошено довготерміновою стратегічною метою європейської інтеграції України.
Політика України щодо розбудови відносин з Європейським Союзом впроваджується на основі Закону України від 1 липня 2010 року «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (в редакці від 1 січня 2015 року). Відповідно до статті 11 Закону однією з основоположних засад зовнішньої політики України є «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС».
Дорожню карту та першочергові пріоритети становлення та розвитку України як члена європейської сім’ї визначено Стратегією сталого розвитку “Україна - 2020”, схваленою Указом Президента України №5/2015 від 12 січня 2015 року. У Документі зазначено, що ратифікувавши Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, Україна отримала інструмент та дороговказ для внутрішніх перетворень, а виконання вимог цієї Угоди дає можливість Україні в подальшому стати повноцінним членом ЄС.
Правова основа
Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво від 14 червня 1994 (набула чинності 1 березня 1998 р.). Ця угода започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Крім того, укладено низку галузевих угод та документів міжнародно-правового характеру, згідно з якими здійснюється співробітництво між Україною та ЄС.
Україна є учасницею ініціативи ЄС «Східне партнерство», установчий саміт якої відбувся 7 травня 2009 у м. Прага.
В умовах, коли тривають переговори про нову рамкову Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, двосторонні відносини також регулюються Порядком денним асоціації між Україною та ЄС — своєрідним містком між Угодою про партнерство та співробітництво та Угодою про асоціацію. Українське експертне середовище здійснює Громадський моніторинг виконання цього документу.
Політичний контекст
Відносини між Україною та ЄС скеровуються Європейською політикою сусідства.
У 2009 році ЄС започаткував ініціативу «Східне партнерство», східний вимір Європейської політики сусідства, націлений на істотне підвищення рівня відносин із шістьма східними сусідами. Східне партнерство має два виміри:
— Двосторонній вимір, що націлений на укладання Угод про асоціацію, створення глибоких та всебічних зон вільної торгівлі та досягнення поступу в питаннях візової політики та мобільності;
— Багатосторонній вимір (тобто міждержавні платформи і так звані Провідні ініціативи). Цей підхід відкриває можливості для поступової політичної асоціації та глибшої економічної інтеграції країн ЄПС із Європейським Союзом.